Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

Мета статті – розглянути проблеми забезпечення допустимості доказів, отриманих у ході здійснення контролю за вчиненням злочину під час кримінальних проваджень щодо злочинів у сфері службової діяльності. Увагу акцентовано на тому, що інститут негласних слідчих (розшукових) дій має подвійний оперативно-розшуковий та кримінальний процесуальний зміст, оскільки оперативно-розшукові заходи було покладено в основу негласних (слідчих) розшукових заходів шляхом трансформації порядку їх проведення, що різниться суб’єктами та напрямами подальшого використання отриманих відомостей. Зазначено, що складна й недостатньо вивчена процесуальна сутність контролю за вчиненням злочинів спричиняє проблеми в забезпеченні допустимості доказів, отриманих під час його проведення. З’ясовано, що Кримінальний процесуальний кодекс України визначає спеціальний критерій недопустимості доказів, отриманих під час контролю за вчиненням злочину внаслідок провокування особи на вчинення цього злочину з боку правоохоронних органів. На підставі аналізу матеріалів кримінальних проваджень встановлено, що провокація злочину часто є обставиною, що виключає допустимість доказів, і стає підставою для винесення виправдувальних вироків. Доведено, що, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, провокація злочину наявна тоді, коли працівники правоохоронних органів не обмежуються пасивним встановленням обставин можливого вчинення особою злочину з метою збирання відповідних доказів і, за наявності на те підстав, притягнення її до відповідальності, а підбурюють цю особу до вчинення злочину, підриваючи принцип справедливості судового розгляду. Аргументовано потребу застосування критеріїв розмежування допустимого втручання та провокації в ході контролю за вчиненням злочину, які сформовано за практикою Європейського суду з прав людини. Розглянуто типові порушення вимог кримінального процесуального закону під час проведення контролю за вчиненням злочину, що спричиняє, зокрема, недостатній рівень урегульованості відомчими підзаконними актами порядку проведення та фіксації негласних слідчих (розшукових) дій. До таких порушень за результатами аналізу слідчої та судової практики належать: 1) провокація злочину – випадки, коли задіяні посадові особи, що є або працівниками органів безпеки, або особами, що діють за їх дорученням, не обмежують свої дії лише розслідуванням кримінального провадження по суті неявним способом, а впливають на суб’єкт з метою спровокувати його на вчинення злочину, який в іншому випадку не було б учинено, задля того, щоб уможливити виявлення злочину, тобто отримати докази й відкрити кримінальне провадження (відповідно до практики Європейського суду з прав людини); 2) відсутність у матеріалах кримінального провадження належних процесуальних документів, які засвідчують право оперативних працівників здійснювати контроль за вчиненням злочину; 3) порушення в обранні способів і порядку фіксації ходу та отриманих під час контролю за вчиненням злочину відомостей. Підсумовано, що недосконалість нормативного регулювання контролю за вчиненням злочину в положеннях Кримінального процесуального кодексу України й підвідомчих актах призводить до процесуальних і тактичних помилок зі сторони обвинувачення в процесі їх проведення. Своєю чергою це призводить до недопустимості використання в судовому провадженні під час доказування отриманих відомостей. Унаслідок цього зводяться нанівець зусилля та ресурси правоохоронної системи, відбувається порушення конституційних прав особи не бути підданою кримінальному покаранню, доки вину не буде доведено в законному порядку