Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

Результати аналізу правозастосовної практики судів України та прецедентної практики Європейського суду з прав людини засвідчують актуальність наукового дослідження щодо окремих помилок у процесі досудового розслідування на підставі висвітлення типових рішень. Розкрито проблемні питання стосовно дотримання прав і свобод людини та громадянина під час проведення спостереження за особою. Метою статті є виявлення основних причин визнання доказів, отриманих у межах цієї негласної слідчої (розшукової) дії, недопустимими в процесі судового розгляду. Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний (догматичний), порівняльно-правовий методи, застосовані на основі оцінного підходу, а також методи аналізу й синтезу. На підставі аналізу наукових праць з досліджуваної тематики, судової практики та рішень Європейського суду з прав людини наведено й обґрунтовано основні причини визнання доказів недопустимими. Узагальнено та схарактеризовано окремі судові рішення щодо недотримання конституційних прав і свобод людини під час проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії, як спостереження за особою. Доведено, що уповноважені органи, наділені правом санкціонування проведення спостереження за особою, мають дотримуватися норм Європейської Конвенції про захист прав людини. Встановлено умови, за яких суд може визнати допустимими докази, отримані під час проведення візуального спостереження за особою. Виокремлено принцип «ultima ratio», який гарантує забезпечення дотримання конституційних прав і свобод людини та громадянина під час досудового розслідування. Висловлено авторську позицію щодо кожного з проаналізованих рішень з огляду на національне й міжнародне законодавство. Практична значущість дослідження полягає в тому, що отримані результати нададуть можливість стороні обвинувачення уникати помилок у процесі збирання доказів у кримінальному провадженні.