Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

Актуальність дослідження полягає в тому, що нині використання негласного співробітництва для захисту прав людини від протиправних посягань є неефективним, а іноді навіть таким, що завдає шкоди цим правам. Це зумовлено передусім безсистемністю правового регулювання. Систематизувати правове регулювання негласного співробітництва варто спираючись на ідеологічну основу, яка б забезпечила його спрямування на виконання державою головного обов’язку ‒ забезпечення прав людини. Розроблення відповідної системи правового регулювання має ґрунтуватися на належному теоретичному фундаменті ‒ розумінні ролі й місця негласного співробітництва в механізмі забезпечення прав людини. Створення такого фундаменту і є метою статті. У дослідженні використано загальний діалектичний метод наукового пізнання реальних явищ, їх зв’язків з практичною діяльністю правоохоронних органів, а також загальнонаукові та спеціальні методи юридичної науки. Негласне співробітництво підлягає правовому врегулюванню на всіх стадіях, включених до динамічного виміру механізму забезпечення прав людини, якими є охорона, захист і реалізація. На стадії охорони прав людини негласне співробітництво втілюється в заходах, спрямованих на профілактику кримінальних правопорушень, з’ясування недопущення або усунення причин, що їх зумовлюють. На стадії захисту прав людини негласне співробітництво використовують з метою відновлення порушених прав, забезпечення відшкодування шкоди, притягнення винних до відповідальності. На стадії реалізації прав людини негласне співробітництво використовують у межах здійснення прихованого контролю за належним виконання уповноваженими суб’єктами обов’язків щодо створення необхідних умов для перетворення задекларованих соціальних благ на стан їх можливого та дійсного використання конкретною особою